Янг Роберт -Дівчина кульбабка
Чим ви займаєтеся, Джуліє? - запитав він. - Чи ви ще навчаєтеся в школі?
- Я вчуся на секретаря, - відповіла вона. Виставивши вперед ногу, вона зробила граціозно повернулася і склала руки на грудях. - Мрію стати секретаркою , - продовжувала вона. - Адже це просто чудово - працювати у великій поважній установі й записувати, що говорять поважні люди. Пане Рендольф, хотіли б, щоб я була вашою секретаркою?
- Дуже, - відповів він. - Моя дружина була моєю секретаркою – це ще до війни. Саме тоді ми й познайомилися. - І навіщо я їй це розповідаю? - здивувався він.
- Вона була хорошою секретаркою?
- Найкращою. Мені було жаль втрачати такого працівника. Але, втративши її як секретарку, я отримав дружину, тож навряд чи це можна назвати втратою.
- Ні, не можна. Ну, пане Рендольф, мені вже час повертатися. Тато чекає моїх розповідей про те, що я бачила сьогодні, та й вечерю треба приготувати.
- Ви прийдете завтра?
- Напевно, прийду. Я буваю тут щодня. До побачення, містере Рендольф.
- До побачення, Джуліє, - сказав він.
Він дивився, як дівчина легко збігла вниз по схилу пагорба й зникла в кленовому гаю, де через двісті сорок років пройде дві тисячі сорокова вулиця. Він посміхнувся. Яка чарівна дитина, подумав він. Мабуть надзвичайно чудово мати таке невичерпне почуття чудесного і таку життєрадісність. Він особливо цінував ці якості, тому що сам ними не володів. У двадцять років він був серйозним юнаком і старанно навчався в юридичному інституті, в двадцять чотири він мав свою практику, хоча та була й невелика, але повністю забирала весь його час... ні, не повністю. Коли він одружився з Анною, в його житті настав недовгий період, коли робота відступила на другий план. А потім, коли почалася війна, був ще один період, цього разу триваліший, коли прагнення заробити побільше грошей здавалося недоречним і навіть нікчемним заняттям. Однак після повернення до цивільного життя ці нікчемні заняття знову завалили його, тим більше що тепер йому потрібно було утримувати дружину та сина. І з того часу він постійно працював, за винятком тих чотирьох тижнів, що він їх останніми роками дозволяв собі провести у відпустці. Два тижні він проводив з Анною й Джефом на курорті за їхнім смаком, а решту часу, коли Джеф повертався в коледж, вони з Анною жили в цьому будиночку на березі озера. Та цього року він проводив ці два тижні на самоті. Втім, не зовсім на самоті.
Він навіть не помітив, що його люлька згасла. Змагаючись із вітром, він, глибоко затягуючись, знову розкурив її, потім спустився з пагорба і лісом пішов назад до будиночка. Вже пройшло осіннє рівнодення й дні були значно коротші. Цей день майже закінчився, і густе вечірнє повітря ставало все вологішим.
Він йшов повільно, і, коли дістався озера, сонце вже зайшло. Озеро було маленьке, але глибоке, а дерева підступали до самої воді. Будинок стояв на деякій відстані від берега серед високих сосен, і від нього до містка вела звивиста стежина. Посипаний гравієм під’їзд позаду будинку вів до ґрунтової дороги, а та - до шосе. Його великий автомобіль стояв біля задніх дверей, готовий у будь-яку мить домчати Марка до цивілізації.
Марк приготував нехитру вечерю й з'їв її на кухні, потім пішов в вітальню читати. В гаражі тарахкотів генератор, проте без нього вечору бракувало би звичних для сучасної людини звуків. Діставши з повної добре підібраних книжок шафи біля каміну антологію американської поезії, він сів і відшукав вірш "Полудень на пагорбі" [3 - 3. Полудень на пагорбі, Една Сент-Вінсент МіллейAfternoon on a HillEdna St. Vincent MillayI will be the gladdest thingUnder the sun!I will touch a hundred flowersAnd not pick one.I will look at cliffs and cloudsWith quiet eyes,Watch the wind bow down the grass,And the grass rise.And when lights begin to showUp from the town,I will mark which must be mine,And then start down!]. Перечитав дорогоцінний вірш тричі, і щоразу бачив її, освітлену сонцем, вітер грається її волоссям, а сукня пухнастим снігом в'ється навколо її довгих красивих ніг. У горлі став клубок.
Він поклав книгу на полицю, вийшов на дерев'яний ґанок, набив та запалив люльку. Він змусив себе думати про Анну, згадав її обличчя - ніжне, але рішуче підборіддя, теплий, співчутливий погляд її очей з якимось дивним натяком страху, який він ніколи не міг збагнути; її гладенькі щоки й ласкаву посмішку - кожна риса здалася йому ще привабливішою коли він уявив собі її пухнасте світло-каштанове волосся й високу й граціозну фігуру. Думаючи про неї, він щоразу дивувався, що вона була непідвладна часу, адже залишалася такою ж гарненькою, як того далекого ранку, коли він підняв голову й раптом побачив біля свого столу сором’язливу дівчину. Незбагненно, що він через двадцять років з нетерпінням чекає побачення з іншою дівчиною, в голові у якої одні фантазії і яка годиться йому в дочки. Втім, це не зовсім так. Була якась мить, коли він похитнувся ось і все. Лише на коротку мить він втратив душевний спокій і втратив рівновагу. Тепер його ноги знову впевнено стоять на землі, як воно й має бути, і світ знову повернувся на орбіту здорового глузду.
Він вибив люльку й повернувся в будинок. У спальні роздягнувся, сковзнув в ліжко й вимкнув світло. Він хотів спати, та сон ніяк не приходив, і ось нарешті він заснув, - час від часу йому снилися сни, які неначе знущалися з нього.
"Позавчора я бачила кролика, - говорила дівчина - вчора - оленя, а сьогодні - вас".
* * *
Наступного дня вона вдягла блакитну сукню і перев’язала своє волосся кольору кульбаби такою ж блакитною стрічкою. Марк трохи постояв біля підніжжя пагорба, очікуючи, коли перестане спирати горло. Потім він піднявся на вершину, туди, де гуляв вітер, і став поруч із дівчиною. Він побачив м'яку лінію її шиї й підборіддя, і в нього знову перехопило подих. А коли вона повернулася й сказала: "Привіт, я й не думала, що ви прийдете", - він довго не міг вимовити жодного слова.
- Але я прийшов, - сказав він нарешті. - І ви теж прийшли.
- Так, - сказала Джулія. - Я рада вам.
Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на неї й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.
- Мій тато теж палить люльку, - сказала вона, - і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.
- Розкажіть мені про свого батька, - сказав він, - і про себе теж розкажіть.
І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько - фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.
Коли він змовк, вона сказала: - Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!
-
- Я вчуся на секретаря, - відповіла вона. Виставивши вперед ногу, вона зробила граціозно повернулася і склала руки на грудях. - Мрію стати секретаркою , - продовжувала вона. - Адже це просто чудово - працювати у великій поважній установі й записувати, що говорять поважні люди. Пане Рендольф, хотіли б, щоб я була вашою секретаркою?
- Дуже, - відповів він. - Моя дружина була моєю секретаркою – це ще до війни. Саме тоді ми й познайомилися. - І навіщо я їй це розповідаю? - здивувався він.
- Вона була хорошою секретаркою?
- Найкращою. Мені було жаль втрачати такого працівника. Але, втративши її як секретарку, я отримав дружину, тож навряд чи це можна назвати втратою.
- Ні, не можна. Ну, пане Рендольф, мені вже час повертатися. Тато чекає моїх розповідей про те, що я бачила сьогодні, та й вечерю треба приготувати.
- Ви прийдете завтра?
- Напевно, прийду. Я буваю тут щодня. До побачення, містере Рендольф.
- До побачення, Джуліє, - сказав він.
Він дивився, як дівчина легко збігла вниз по схилу пагорба й зникла в кленовому гаю, де через двісті сорок років пройде дві тисячі сорокова вулиця. Він посміхнувся. Яка чарівна дитина, подумав він. Мабуть надзвичайно чудово мати таке невичерпне почуття чудесного і таку життєрадісність. Він особливо цінував ці якості, тому що сам ними не володів. У двадцять років він був серйозним юнаком і старанно навчався в юридичному інституті, в двадцять чотири він мав свою практику, хоча та була й невелика, але повністю забирала весь його час... ні, не повністю. Коли він одружився з Анною, в його житті настав недовгий період, коли робота відступила на другий план. А потім, коли почалася війна, був ще один період, цього разу триваліший, коли прагнення заробити побільше грошей здавалося недоречним і навіть нікчемним заняттям. Однак після повернення до цивільного життя ці нікчемні заняття знову завалили його, тим більше що тепер йому потрібно було утримувати дружину та сина. І з того часу він постійно працював, за винятком тих чотирьох тижнів, що він їх останніми роками дозволяв собі провести у відпустці. Два тижні він проводив з Анною й Джефом на курорті за їхнім смаком, а решту часу, коли Джеф повертався в коледж, вони з Анною жили в цьому будиночку на березі озера. Та цього року він проводив ці два тижні на самоті. Втім, не зовсім на самоті.
Він навіть не помітив, що його люлька згасла. Змагаючись із вітром, він, глибоко затягуючись, знову розкурив її, потім спустився з пагорба і лісом пішов назад до будиночка. Вже пройшло осіннє рівнодення й дні були значно коротші. Цей день майже закінчився, і густе вечірнє повітря ставало все вологішим.
Він йшов повільно, і, коли дістався озера, сонце вже зайшло. Озеро було маленьке, але глибоке, а дерева підступали до самої воді. Будинок стояв на деякій відстані від берега серед високих сосен, і від нього до містка вела звивиста стежина. Посипаний гравієм під’їзд позаду будинку вів до ґрунтової дороги, а та - до шосе. Його великий автомобіль стояв біля задніх дверей, готовий у будь-яку мить домчати Марка до цивілізації.
Марк приготував нехитру вечерю й з'їв її на кухні, потім пішов в вітальню читати. В гаражі тарахкотів генератор, проте без нього вечору бракувало би звичних для сучасної людини звуків. Діставши з повної добре підібраних книжок шафи біля каміну антологію американської поезії, він сів і відшукав вірш "Полудень на пагорбі" [3 - 3. Полудень на пагорбі, Една Сент-Вінсент МіллейAfternoon on a HillEdna St. Vincent MillayI will be the gladdest thingUnder the sun!I will touch a hundred flowersAnd not pick one.I will look at cliffs and cloudsWith quiet eyes,Watch the wind bow down the grass,And the grass rise.And when lights begin to showUp from the town,I will mark which must be mine,And then start down!]. Перечитав дорогоцінний вірш тричі, і щоразу бачив її, освітлену сонцем, вітер грається її волоссям, а сукня пухнастим снігом в'ється навколо її довгих красивих ніг. У горлі став клубок.
Він поклав книгу на полицю, вийшов на дерев'яний ґанок, набив та запалив люльку. Він змусив себе думати про Анну, згадав її обличчя - ніжне, але рішуче підборіддя, теплий, співчутливий погляд її очей з якимось дивним натяком страху, який він ніколи не міг збагнути; її гладенькі щоки й ласкаву посмішку - кожна риса здалася йому ще привабливішою коли він уявив собі її пухнасте світло-каштанове волосся й високу й граціозну фігуру. Думаючи про неї, він щоразу дивувався, що вона була непідвладна часу, адже залишалася такою ж гарненькою, як того далекого ранку, коли він підняв голову й раптом побачив біля свого столу сором’язливу дівчину. Незбагненно, що він через двадцять років з нетерпінням чекає побачення з іншою дівчиною, в голові у якої одні фантазії і яка годиться йому в дочки. Втім, це не зовсім так. Була якась мить, коли він похитнувся ось і все. Лише на коротку мить він втратив душевний спокій і втратив рівновагу. Тепер його ноги знову впевнено стоять на землі, як воно й має бути, і світ знову повернувся на орбіту здорового глузду.
Він вибив люльку й повернувся в будинок. У спальні роздягнувся, сковзнув в ліжко й вимкнув світло. Він хотів спати, та сон ніяк не приходив, і ось нарешті він заснув, - час від часу йому снилися сни, які неначе знущалися з нього.
"Позавчора я бачила кролика, - говорила дівчина - вчора - оленя, а сьогодні - вас".
* * *
Наступного дня вона вдягла блакитну сукню і перев’язала своє волосся кольору кульбаби такою ж блакитною стрічкою. Марк трохи постояв біля підніжжя пагорба, очікуючи, коли перестане спирати горло. Потім він піднявся на вершину, туди, де гуляв вітер, і став поруч із дівчиною. Він побачив м'яку лінію її шиї й підборіддя, і в нього знову перехопило подих. А коли вона повернулася й сказала: "Привіт, я й не думала, що ви прийдете", - він довго не міг вимовити жодного слова.
- Але я прийшов, - сказав він нарешті. - І ви теж прийшли.
- Так, - сказала Джулія. - Я рада вам.
Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на неї й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.
- Мій тато теж палить люльку, - сказала вона, - і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.
- Розкажіть мені про свого батька, - сказав він, - і про себе теж розкажіть.
І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько - фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.
Коли він змовк, вона сказала: - Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!
-
Комментарии (0)
Скачать Java книгу»Научная фантастика
»Фантастика
В библиотеку